Мова ворожнечі — досить складне соціальне явище, адже часто між нею і просто різкими висловами тонка межа. Проте останні хоч і є емоційними, але зазвичай не загрожують демократичним цінностям. Натомість мотивом мови ворожнечі є ненависть, а ціллю — нашкодити. Такі вислови виправдовують і закликають до насильства на базі певних дискримінаційних ознак: раса, колір шкіри, погляди, орієнтація тощо. І зазвичай наслідком є конкретні дії, які часто призводять до темних сторінок в історії. Їх ще називають злочинами на ґрунті ненависті. 

Якщо хтось називає сусідського хлопчика «циганча», тому що той має ромське походження, це не вважається розпалюванням ворожнечі. Зневажливим зверненням, яке може образити, — так, але без фатальних наслідків. Однак коли в контексті згадується, що «це циганча щось вкрало, тому що ви тільки так і робите», а при тому інші національності ніяк не згадуються, це упереджене ставлення і дискримінація. Цей вираз шириться середовищем і формує поведінковий патерн у людей — тепер кожного разу, коли хтось бачить рома поруч, то слідкує, щоб той нічого не вкрав. Замість того щоб сприймати людину просто як людину.

Яскравий приклад — у 2018 році в Україні зросла агресія до ромської спільноти, й після розпалювання ворожнечі відбулася серія нападів на місця нацменшини. Зокрема, праворадикальна організація «С14» розгромила табір у Києві на Лисій горі. На заході України також фіксували випадки вигнання та нападів на ромів, у Львові ж того року стався трагічний випадок. Група підлітків напала на ромське поселення на околиці міста. В результаті загинув 24-річний чоловік, а ще кілька людей отримали поранення, зокрема 10-річна дитина. І тоді тих, хто безпосередньо вчиняв напади, засудили, а от тих, хто закликав до цих активних дій — ні. Це вилилося у великий скандал для України, адже висловилися про це ОБСЄ, Євросоюз, Amnesty International, Human Rights Watch та інші. 

У Руанді у 1994 році Вільне радіо та телебачення тисячі пагорбів систематично називало плем’я тутсі «тарганами», не лише поширюючи образливу лексику, а й прямо закликаючи до насильства. Щобільше, в ефірах називали конкретні імена та адреси, прямо спонукаючи вбивати. В результаті — геноцид, на ґрунті ненависті було вбито близько 800 тис. людей. 

Як це стосується нас?

Російському вторгненню в Україну передували десятиліття мови ворожнечі. Уряд РФ активно діяв для того, щоб розпалювати її, повторювати, що України насправді не існує, а наша історія вигадана. На цьому наголошує програмний директор Центру громадянських свобод Володимир Яворський, і додає:

«Так, ми теж називаємо росіян руснею, кацапами, свинособаками тощо. Це теж мова ворожнечі. Просто на неї зараз менше звертають увагу через контекст, бо триває війна, і люди не можуть не виражатися. Зокрема це призводить до того, що до десятків тисяч росіян, які давно живуть в Україні, погано ставляться, а іноді й скоюють на них напади. Хоча вони можуть ненавидіти свій режим, публічно виступати проти війни та допомагати українському війську. Просто Росія не випускає їх зі свого громадянства, вони вимушені залишатися росіянами. Думаю, що після війни нам треба зменшувати межу терпимості до цієї мови ворожнечі».

Ще один розповсюджений приклад, на який ми навіть можемо не звертати увагу, — це дискримінація людей з села. Досі можна почути фразу «ну ти й селюк», коли у людини щось не вдається. А це типова мова ворожнечі, коли певну групу за місцем проживання роблять чомусь неповноцінним соціальним класом. Зазвичай вона направлена на меншість, щоб принизити її та змусити ставати як більшість. Саме тому ще в Радянському союзі насміхалися з української мови, глумливо запитуючи «Ти що, з села, що так говориш?».

Так само не надто толерантно казати «ну ти і єврей», якщо людина заощадлива. Або «ти справжня білявка» / «ти ж не білявка», якщо хтось погано водить авто. Також тривають дискусії щодо того, чи коректно називати росіян або інших поганих людей «підарасами». Одні кажуть, що це принижує ЛГБТК+ представників, інші — що цей грубий вираз взагалі їх не стосується.

На жаль, ЛГБТК+ спільнота дуже часто стикається з мовою ворожнечі. Неодноразово у світі та в Україні це призводило до нападів на людей. Навіть у війську зараз бувають історії, коли бійці зневажливо ставляться до побратимів тільки через їхню орієнтацію. Про це в інтерв’ю з журналом Заборона говорила гомосексуальна пара, яка згадувала, що капелан сказав: «Якщо Господь спалив Содом і Гоморру за гріх гомосексуальності, то хлопці бояться, що на них впадуть міни, тому що вони з вами в одному підрозділі».

Прикладів безліч, а якщо згадати анекдоти, які культурним прошарком прийшли до нас з часів Радянського союзу, то й поготів. 

«В СРСР атакували різноманітні національні, релігійні, культурні меншини, тому створювалися такі творчі форми, які їх принижували. Згадайте тільки кількість анекдотів, де у різних обставинах зустрічалися німець, єврей та росіянин. Звісно, не факт, що кожен такий прояв обов’язково має вплив. Але це формує упередження до певних націй, які надалі просто призводять до дискримінації. Тому треба розуміти, що у мови ворожнечі є різна форма шкідливості», — додає Володимир Яворський. 

Приклад класичного пострадянського анекдоту, який може розпалювати ворожнечу:

«У пологовому будинку переплутали дітей німця, єврея та росіянина. Зібралися батьки й думають, що робити. Нічого не можуть вигадати. Тоді німець раптом як схопиться, праву руку як скине і закричить: Хайль Гітлер!

Ну один з дітей руку теж вгору тягне і репетує: Хайль!

Німець цю дитину хапає і йде. Залишаються росіянин та єврей. Перший дивиться на дітей, бере одного і каже: Цей мій.

Єврей у нього й питає: А як ти визначив?

А росіянин каже: А твій, коли німець крикнув “Хайль”, напудив, а мій стиснув кулачки».

Який висновок ми можемо зробити? Що росіяни — сміливі та войовничі, особливо якщо звертатися до історії. А євреї — лякливі та жалюгідні. Що, звісно, зовсім не так. 

Пропаганда нацистської Німеччини називала євреїв «щурами», «паразитами», «шкідниками», «заразою», використовуючи газети, плакати, кіно та радіо. Роками це дегуманізувало їх і формувало в інших людей відчуття, що задля здоров’я суспільства, їх треба ліквідувати. Спочатку сформувалася думка, що німці та євреї не рівні одне одному. Потім це послугувало виправданням насильства. А далі стало ідеологічним підґрунтям до геноциду.

Що ж з цим робити?

Неефективно карати за анекдоти, постери, пости в соцмережах тощо. Варто працювати стратегічно для того, щоб запобігти порушенню прав людини та не допустити мови ворожнечі на загальнонаціональному рівні. В цьому допоможе якісна освіта — якщо змалечку дітям розповідатимуть, як ті чи інші вирази можуть образити або ранити інших, та як поводитися натомість, випадків непорозуміння та відвертої агресії ставатиме дедалі менше. 

Питання того, що робити на рівні законодавства, досі гаряче обговорюють. Хтось каже, що є свобода слова і можна казати, що завгодно. Інші — що деякі обмеження все ж мають бути. Міжнародне право забороняє деякі прояви — наприклад, заклик до геноциду або його виправдання, як-то Голокосту або Голодомору. Скажімо, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966) гарантує свободу слова, але дозволяє обмежувати її заради захисту інших прав, громадського порядку чи нацбезпеки, а також зобов’язує держави забороняти будь-яку пропаганду на користь національної, расової чи релігійної ненависті. Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965) закликає засуджувати та криміналізувати поширення ідей про перевагу чи ненависть за тими ж ознаками. Римський статут МКС і взагалі зазначає, що підбурювання до геноциду — міжнародний злочин. Держави мають дотримуватися цих рекомендацій. 

Але в Україні такі заклики практично безкарні, а от за саме насильство, що стало наслідком, вже можуть притягнути до відповідальності, зазначає Володимир Яворський:

Більше про мову ворожнечі та боротьбу з нею, права людини та хто їх захищає читайте у Human Rights Guide — першому україно-англомовному ресурсі для самоосвіти з прав людини. Він розроблений Центром громадянських свобод у партнерстві з Baltic Human Rights Society та за підтримки МЗС Латвії.